Ранкове світло повільно пробивалося крізь жалюзі, кидаючи свій м'який суд на обличчя, вже видовбане нічним чуванням, — гаманець розкритий, діаграми червоні, тихий крах снів луною луніший за грім. Я дивився, як вони падали — мої монети, мої жетони, ті маленькі хрещені надії, які я колисав, як безбатченко, — дивився, як вони падають не з криком, а з тишею, яка відриває кістковий мозок від кісток. Справа була не тільки в грошах, ні. Це була віра, жахлива віра в те, що цього разу все може бути інакше, що, можливо, ми випередили тінь ведмедя і побудували щось, що може стояти. І все-таки ось вона, руїна, розкинулася гола по книзі, як мертві, залишені на сонці, — ЕТ випотрошився, СОЛ волочився по пилу, як поранений собака, навіть ДОЖ, дурний, як коли-небудь, скиглив останній. Я сидів нерухомо, відчуваючи запах паленої кави і несвіжого жалю, що густо витав у кімнаті, свідок повільного насильства ринків і людей, марності віри, одягненої в цифрову плоть. Це був не просто крах. Це була розплата. І найсумніше, те, що я не можу витерти, це те, що я все ще відкрив додаток сьогодні вранці знову — просто щоб подивитися.